...?!

Кожен помічає зміни у своєму житті лише тоді, коли починає переглядати фільми в яких є щось більше ніж красуня-героїня чи сексуальний головний герой, коли починає слухати музику, не ту, що якось почув у клубі, а ту, в якій слова важливіші ніж ритм, коли починає сидіти не лише в однокласниках чи контакті, а на лавочці в парку, читаючи якусь книжку. Кожен з нас помічає ці зміни... Та чим вони зумовлені...? Хто чи що так впливає на нас...? Це не лише тому, що ми дорослішаємо. Ні... Всі ці зміни в наше життя приносять певні люди, які й змінюють наше життя кардинально...Нові знайомі, самі не знаючи про це, приносять в наше життя яскравіші барви, щиріші посмішки та враження... Цього не треба боятись... чи радіти... Це всього лиш новий level у нашому житті...!

Гармонія жіночого щастя...!

Сучасний українець. Хто він?

Ледь не головним діагнозом сучасних українців є схибленість на матеріальних цінностях. Що тут можна сказати? Це загальноукраїнська тенденція.
Прикладом для наслідування стають багатії, які роз’їжджають країною на дорогих авто, просаджують у найдорожчих ресторанах шалені гроші, відпочивають на найвідоміших курортах світу і навіть не замислюються про пересічних українців, про шахтарів, котрі не бачать неба над головою, про вчителів, які намагаються виростити нове покоління чи лікарів, які щохвилин боряться за чиєсь життя.

Коли ми спостерігаємо на телебаченні як купка багатіїв може дозволити собі шикарний ремонт у квартирі – на рівні підсвідомості з’являється потяг до наслідування. Звідси й бажання купувати дорогі іграшки, утримувати які зовсім не по кишені. На додачу можна сказати, що українцям у спадок від СРСР дістався голод до грошей. Адже «всі були рівні», приватна власність – то нонсенс.
Тепер заможність вимірюється у марці авто, величині житлової площі чи електронного начиння у будинку. Змінилися декорації. Суть та ж сама.

Далі, нагадаю про лінь, чи то байдужість громадян. Не знаю як це назвати. Просто українці залюбки можуть посидіти з тобою на кухні, розказати, наскільки погане в нас життя. Або поплакатися на різних форумах про «поганість» нашої влади. Все. На цьому ініціативи «з низів» мруть. Коли справа доходить до реальних дій, більшість знаходить відмовки. Аби не переходити до конкретних дій появляють безглузді причини.

Також не можу не згадати про невпевненість у завтрашньому дні. Поклавши руку на серце, відверто можу сказати, що я не впевнена, що у моєму житті завтра щось не зміниться в поганий бік. Може в гості завітає обвал гривні чи банкрутство країни. А може політичний курс нашої влади зміниться на сто вісімдесят градусів?

Далі в українців відзначаю байдужість до навколишнього середовища й невміння радіти життю. Ми живемо у країні, яка про нас, відверто кажучи, й не надто піклується. Армії пенсіонерів, кинутих напризволяще, інваліди, які нікому не потрібні. Як ці категорії людей можуть себе захистити? Ніяк.

А мова? Найдорожчий наш скарб! Як ми зараз спілкуємося? Вдумайтеся. Куди пропадає мова? А вона губиться серед численних русизмів та жаргонізмів. Сучасні українці перестають спілкуватися рідною мовою. Молодь вважає, що зараз круто говорити по-москальськи. Але якщо ми не усвідомимо значення нашої мови то вона зникне, і забере разом з собою у небуття все: і пісні, і вірші, і мамині колискові.

Чесно – хотіла спробувати знайти в сучасних українцях щось позитивне, хороше і не знайшла. Виходить, що наша нація – залякана купка індивідів, що не здатні подбати про загальне благо й відстояти власні інтереси. Чесно – навіть хвалена українська гостинність тепер мені видається міфом. Виникло враження, що то просто бажання показати, що ти не гірший за інших. Навіть якщо на зустріч гостей ти витратиш останні гроші і будеш цілий місяць їсти тарганів і пити воду з-під крану. Адже спрага – ніщо. Імідж – усе.
Отака весела психологія.

Переводимо стрілки...!

Марта Лука

Справа кепська...!

Чи пам’ятаєте Ви свою першу сигарету й те, 

що саме спонукало Вас закурити? 

У кожного курця — своя історія. 

Куріння і молодь - дуже серйозна проблема, 

і проблема не тільки медична, але і соціальна. 

Про шкоду куріння відомо всім, проте це не заважає 

нам продовжувати дружно «диміти».

Мій перший ролик. 

Немає магії сильнішої, ніж магія слів...!

Своїми словами священики вселяють в серця вірян віру та надію. Поетеса Ліна Костенко, письменник Василь Шкляр та публіцист Євген Сверстюк - творці сучасності, які силою свого слова намагаються донести до народу, що саме він є творцем свого життя, вони об'єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність української культури.  Журналісти стараються розповісти правду нашого буття та розкрити його з усіх сторін. Хто, як не вони, володіють цією магією слова сповна. Лише журналісти не сприймають світ крізь «рожеві окуляри», а таким, яким він є насправді: з усіма його недоліками та перевагами. В ідеалі вони не бояться висловлювати власну думку та  писати правду, якою б гіркою вона не була.

Професія журналіста вимагає величезного багажу знань, незаангажованого погляду, достатнього словникового запасу та вміння викласти свої думки на папері, донести до людей ту інформацію, яка залишиться в їхніх думках та серцях.

Проте  бути журналістом не так уже легко. Кожна професія є небезпечною, і журналістика – не виняток. Згадати лише Георгія Ґонгадзе – українського опозиційного журналіста, відомого своїми критичними виступами проти влади. Вбивство Ґонгадзе викликало широкий резонанс не лише в Україні, а й за її межами, особливо після «касетного скандалу». Георгій Ґонгадзе та його діяльність стали яскравим прикладом того, що журналіст – це покликання, це справа всього життя, це вічний бій з системою. Щороку гине десятки журналістів, виконуючи свій професійний обов’язок. Тому журналістика - це справа для сильних духом людей, для тих, хто не боїться труднощів та залякувань, хто знає, що слово – наймогутніша зброя!

Журналістику називають «четвертою владою». Це справді так. Адже хто, як не журналісти, завжди в центрі усіх подій, вони дізнаються про все першими та з усіх сил стараються донести до народу лише правдиву інформацію. Та не завжди є всі умови для того, щоб кожен міг отримати достовірну інформацію, не прикрашену домислами та не пом’якшену недомовками. Свобода слова в Україні й надалі залишається під загрозою.

На сьогодні наша держава, за даними міжнародної недержавної організації захисту прав людини, яка стежить за станом свободи слова у всьому світі – «Репортери без кордонів»,стоїть на сто тридцять першому місці. Наша влада не любить правди, адже вона в більшості випадків понижує, а не піднімає її рейтинг у суспільстві. Наш народ на даний час є слугою у влади, а не влада слугує йому. Тому вона так боляче сприймає найменшу критику на свою адресу, намагаючись придушити будь-якими методами, в тому числі й неправовими.

Тому в епоху, коли власне інформація (не нафта, і не золото) є найдорожчим товаром і наймогутнішою зброєю, перед журналістами стоїть особлива відповідальність – говорити правду без прикрас та замовчувань.

Ми повинні жити, а не існувати...!

Життя дається людині всього лиш раз. Цей дарунок Божий потрібно вміло використати. Не треба марнувати час на дурниці, потрібно жити. Так, саме жити, а не існувати. Потрібно радіти кожній хвилині, кожній усмішці, кожному подиху. Потрібно жити заради когось, йти до певної мети. Лише тоді, наші сірі будні наповняться барвами веселки, життя стане яскравим, в очах буде сіяти щастя, а на душі буде радість. Достойно проживе життя, на мою думку, лише той, про кого залишиться слід на землі, хто зможе довести всім, що Божий дарунок він не змарнував і дійсно жив, а не існував, жив не для того щоб їсти, а їв заради того щоб жити.

Завжди потрібно вибирати правильні життєві позиції для того, щоб не схибити, не втрати репутації, близьких людей та друзів у житті. Завжди потрібно мати власну думку, відстоювати її та доводити свою правоту. Потрібно знаходити справжніх друзів, жити без яких було б неможливо, а також відрізняти друзів від знайомих, бо не завжди найближче оточення зможе підтримати, одиниці зможуть зрозуміти тебе, порадити та вислухати.

Життя – це не ті дні, що пройшли, а ті, що запам*яталися. Як добре коли таких днів багато. Коли ти насолоджуєшся кожним днем, кожною хвилиною, кожним промінчиком сонця – це означає, що ти насправді живеш, а не просто існуєш. Не кожен вміє жити, а більшість просто не цінує життя. От, наприклад, моя знайома насправді жила, любила життя і насолоджувалася всім, що її оточувало. Вона прокидалася і раділа новому дню, любила сміятися, гуляти під дощем та ловити сніг. Але тривало її життя не довго. Вона захворіла і на сімнадцятому році обірвалося її життя. Люди запам'ятали її, як життєрадісну, невгамовну та веселу людину. Але ж є люди, які не живуть, які існують, люди, без жодних інтересів, друзів, знайомих та радості. Саме таким, відомий український письменник Василь Симоненко написав такі рядки:

 «І жити спішити треба,

Кохати спішити треба -

Гляди ж не проспи!»

Отож не проспіть своє життя. Живіть, а не існуйте!