Гармонія жіночого щастя...!

Сучасний українець. Хто він?

Ледь не головним діагнозом сучасних українців є схибленість на матеріальних цінностях. Що тут можна сказати? Це загальноукраїнська тенденція.
Прикладом для наслідування стають багатії, які роз’їжджають країною на дорогих авто, просаджують у найдорожчих ресторанах шалені гроші, відпочивають на найвідоміших курортах світу і навіть не замислюються про пересічних українців, про шахтарів, котрі не бачать неба над головою, про вчителів, які намагаються виростити нове покоління чи лікарів, які щохвилин боряться за чиєсь життя.

Коли ми спостерігаємо на телебаченні як купка багатіїв може дозволити собі шикарний ремонт у квартирі – на рівні підсвідомості з’являється потяг до наслідування. Звідси й бажання купувати дорогі іграшки, утримувати які зовсім не по кишені. На додачу можна сказати, що українцям у спадок від СРСР дістався голод до грошей. Адже «всі були рівні», приватна власність – то нонсенс.
Тепер заможність вимірюється у марці авто, величині житлової площі чи електронного начиння у будинку. Змінилися декорації. Суть та ж сама.

Далі, нагадаю про лінь, чи то байдужість громадян. Не знаю як це назвати. Просто українці залюбки можуть посидіти з тобою на кухні, розказати, наскільки погане в нас життя. Або поплакатися на різних форумах про «поганість» нашої влади. Все. На цьому ініціативи «з низів» мруть. Коли справа доходить до реальних дій, більшість знаходить відмовки. Аби не переходити до конкретних дій появляють безглузді причини.

Також не можу не згадати про невпевненість у завтрашньому дні. Поклавши руку на серце, відверто можу сказати, що я не впевнена, що у моєму житті завтра щось не зміниться в поганий бік. Може в гості завітає обвал гривні чи банкрутство країни. А може політичний курс нашої влади зміниться на сто вісімдесят градусів?

Далі в українців відзначаю байдужість до навколишнього середовища й невміння радіти життю. Ми живемо у країні, яка про нас, відверто кажучи, й не надто піклується. Армії пенсіонерів, кинутих напризволяще, інваліди, які нікому не потрібні. Як ці категорії людей можуть себе захистити? Ніяк.

А мова? Найдорожчий наш скарб! Як ми зараз спілкуємося? Вдумайтеся. Куди пропадає мова? А вона губиться серед численних русизмів та жаргонізмів. Сучасні українці перестають спілкуватися рідною мовою. Молодь вважає, що зараз круто говорити по-москальськи. Але якщо ми не усвідомимо значення нашої мови то вона зникне, і забере разом з собою у небуття все: і пісні, і вірші, і мамині колискові.

Чесно – хотіла спробувати знайти в сучасних українцях щось позитивне, хороше і не знайшла. Виходить, що наша нація – залякана купка індивідів, що не здатні подбати про загальне благо й відстояти власні інтереси. Чесно – навіть хвалена українська гостинність тепер мені видається міфом. Виникло враження, що то просто бажання показати, що ти не гірший за інших. Навіть якщо на зустріч гостей ти витратиш останні гроші і будеш цілий місяць їсти тарганів і пити воду з-під крану. Адже спрага – ніщо. Імідж – усе.
Отака весела психологія.

Переводимо стрілки...!

Марта Лука

Справа кепська...!

Чи пам’ятаєте Ви свою першу сигарету й те, 

що саме спонукало Вас закурити? 

У кожного курця — своя історія. 

Куріння і молодь - дуже серйозна проблема, 

і проблема не тільки медична, але і соціальна. 

Про шкоду куріння відомо всім, проте це не заважає 

нам продовжувати дружно «диміти».

Мій перший ролик. 

Немає магії сильнішої, ніж магія слів...!

Своїми словами священики вселяють в серця вірян віру та надію. Поетеса Ліна Костенко, письменник Василь Шкляр та публіцист Євген Сверстюк - творці сучасності, які силою свого слова намагаються донести до народу, що саме він є творцем свого життя, вони об'єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність української культури.  Журналісти стараються розповісти правду нашого буття та розкрити його з усіх сторін. Хто, як не вони, володіють цією магією слова сповна. Лише журналісти не сприймають світ крізь «рожеві окуляри», а таким, яким він є насправді: з усіма його недоліками та перевагами. В ідеалі вони не бояться висловлювати власну думку та  писати правду, якою б гіркою вона не була.

Професія журналіста вимагає величезного багажу знань, незаангажованого погляду, достатнього словникового запасу та вміння викласти свої думки на папері, донести до людей ту інформацію, яка залишиться в їхніх думках та серцях.

Проте  бути журналістом не так уже легко. Кожна професія є небезпечною, і журналістика – не виняток. Згадати лише Георгія Ґонгадзе – українського опозиційного журналіста, відомого своїми критичними виступами проти влади. Вбивство Ґонгадзе викликало широкий резонанс не лише в Україні, а й за її межами, особливо після «касетного скандалу». Георгій Ґонгадзе та його діяльність стали яскравим прикладом того, що журналіст – це покликання, це справа всього життя, це вічний бій з системою. Щороку гине десятки журналістів, виконуючи свій професійний обов’язок. Тому журналістика - це справа для сильних духом людей, для тих, хто не боїться труднощів та залякувань, хто знає, що слово – наймогутніша зброя!

Журналістику називають «четвертою владою». Це справді так. Адже хто, як не журналісти, завжди в центрі усіх подій, вони дізнаються про все першими та з усіх сил стараються донести до народу лише правдиву інформацію. Та не завжди є всі умови для того, щоб кожен міг отримати достовірну інформацію, не прикрашену домислами та не пом’якшену недомовками. Свобода слова в Україні й надалі залишається під загрозою.

На сьогодні наша держава, за даними міжнародної недержавної організації захисту прав людини, яка стежить за станом свободи слова у всьому світі – «Репортери без кордонів»,стоїть на сто тридцять першому місці. Наша влада не любить правди, адже вона в більшості випадків понижує, а не піднімає її рейтинг у суспільстві. Наш народ на даний час є слугою у влади, а не влада слугує йому. Тому вона так боляче сприймає найменшу критику на свою адресу, намагаючись придушити будь-якими методами, в тому числі й неправовими.

Тому в епоху, коли власне інформація (не нафта, і не золото) є найдорожчим товаром і наймогутнішою зброєю, перед журналістами стоїть особлива відповідальність – говорити правду без прикрас та замовчувань.

Ми повинні жити, а не існувати...!

Життя дається людині всього лиш раз. Цей дарунок Божий потрібно вміло використати. Не треба марнувати час на дурниці, потрібно жити. Так, саме жити, а не існувати. Потрібно радіти кожній хвилині, кожній усмішці, кожному подиху. Потрібно жити заради когось, йти до певної мети. Лише тоді, наші сірі будні наповняться барвами веселки, життя стане яскравим, в очах буде сіяти щастя, а на душі буде радість. Достойно проживе життя, на мою думку, лише той, про кого залишиться слід на землі, хто зможе довести всім, що Божий дарунок він не змарнував і дійсно жив, а не існував, жив не для того щоб їсти, а їв заради того щоб жити.

Завжди потрібно вибирати правильні життєві позиції для того, щоб не схибити, не втрати репутації, близьких людей та друзів у житті. Завжди потрібно мати власну думку, відстоювати її та доводити свою правоту. Потрібно знаходити справжніх друзів, жити без яких було б неможливо, а також відрізняти друзів від знайомих, бо не завжди найближче оточення зможе підтримати, одиниці зможуть зрозуміти тебе, порадити та вислухати.

Життя – це не ті дні, що пройшли, а ті, що запам*яталися. Як добре коли таких днів багато. Коли ти насолоджуєшся кожним днем, кожною хвилиною, кожним промінчиком сонця – це означає, що ти насправді живеш, а не просто існуєш. Не кожен вміє жити, а більшість просто не цінує життя. От, наприклад, моя знайома насправді жила, любила життя і насолоджувалася всім, що її оточувало. Вона прокидалася і раділа новому дню, любила сміятися, гуляти під дощем та ловити сніг. Але тривало її життя не довго. Вона захворіла і на сімнадцятому році обірвалося її життя. Люди запам'ятали її, як життєрадісну, невгамовну та веселу людину. Але ж є люди, які не живуть, які існують, люди, без жодних інтересів, друзів, знайомих та радості. Саме таким, відомий український письменник Василь Симоненко написав такі рядки:

 «І жити спішити треба,

Кохати спішити треба -

Гляди ж не проспи!»

Отож не проспіть своє життя. Живіть, а не існуйте!

Викидаймо ідолів в Дніпро...!

 Вислів «викинути ідола в Дніпро» – означає покінчити з минулим, завершити всі старі справи і перейти у краще майбутнє, а також цей вислів пов’язаний з подіями 988 року, а саме з хрещенням киян у Дніпрі, де розповідається про те, що після прийняття у Київській Русі християнства статуя язичницького бога Перуна, яка стояла в Києві, була скинута у Дніпро, не зважаючи на опір ще нехрещених киян. Князь Володимир вирішив запровадити християнство для того щоб зміцнити державу та надати змогу рухатися їй вперед разом з усіма європейськими країнами. Християнство об’єднало руський народ і зміцнило князівську владу. Саме завдяки тому, що народ почав жити без ідолів, без цих предметів особливого поклоніння Київська Русь змогла вийти на новий етан розвитку.

В наш час ми  також повинні викидати всіх нав’язаних нам ідолів, позбуватися стереотипів та намагатися будувати нове суспільство.

Адже сьогодні одні бачать солодкі сни, інші – гірку реальність. Більшість цінує статок, соціальний статус, а не особистість з її інтелектуальним розвитком, духовними та моральними цінностями. Цей світ готує помсту для невинних людей, вони не бачать сльози з маминих очей, вони йдуть на війну, підписуючи зраду, дають чуже життя - взамін беруть владу. Світ не стоїть, він іде крок за кроком, несе нове зло сильнішим потоком: репресії, війни, расові нерівності, теракти і помсти. Зараз влада світу в одних руках. Картина правди відкрита тільки в одних очах. Поки вони б’ються за правляче крісло - хтось за соломинку тримається міцно. На даний час капітали окремих людей ростуть, а прості люди вмирають від СНІДу. Іде війна за нафту, хтось за корисну копалину у гробі лежить.
Для того щоб покінчити з усіма бідами та проблемами

ми повинні відкинути все старе та почати будувати державу без ідолів, а саме без зрадників нації, яким сьогодні поклоняється частина суспільства.

Я вважаю, що за двадцять років незалежності нашої держави ми навчилися відокремлювати збіжжя від полови. Ми зуміємо на майбутніх виборах привести до влади державотворців – людей, які разом з народом будуть стояти на позиціях незалежного демократичного розвитку суспільства, з високими моральними та духовними цінностями, де культура спілкування держави з її громадянином буде взірцем для світової спільноти. І тоді світ впаде нам до ніг, розтане вогонь, запалиться лід, забудемо про біль, встанемо з руїн і прийде для нас нове життя, життя без ідолів! Прагнемо – здобудемо!

«Золотий вік» для України…?

 Коли ж настане золотий вік для нашої країни? Чи стане Україна обітованою землею для всіх українців?

Кожного дня наші політики  задумуються над цими, вкрай важливими, питаннями.

У Святая Святих, а саме у Верховній Раді, що моментами нагадує нам Вавилон, наші лицарі печального образу намагаються розв’язати цей Гордіїв вузол. Але вони як Моцарт і Сальєрі, ніяк не можуть дійти згоди, тому для українців вони як троянський кінь.

Ухвалюючи у цьому Дантовому пеклі ще якісь кари єгипетські для нашого народу,  вони думають, що щоденно звершують дванадцять подвигів Герекла. Та вже не за горами наступні вибори. І всі нардепи ламають списи і з жахом думають про те, для кого золотий дощ завершиться і настане лебедина пісня, а хтось лише буде починати свій зірковий час.

Тому я думаю, нам варто  задуматися над тим кому дати шанс почати будувати сади Семіраміди у нашій державі, і зрозуміло пояснити кому  вже давно пора умивати руки.

Давидів. Одна із сторінок історії села.

 Церква для усіх людей на землі це – святиня, символ їхньої віри. Якої нації чи віросповідання ми б не були – усі наші молитви у християнських храмах, мечетях чи синагогах линуть до єдиного Бога. Кожен храм має свою неповторну історію становлення – свій «життєвий» літопис. В Україні багато святинь, історія яких сягає сивої давнини, але й не мало храмів, спорудження яких розпочалося на зламі ХХ та ХХІ століть.

Викликає подив та вражає своєю красою та величчю храм св. апостолів  Петра і Павла УПЦ КП в с. Давидів. Та не менш вражаючою є історія його будівництва, спорудження якого почали в кінці ХХ ст. і завершили на початку ХХІ ст.

В кінці 80-их на початку 90-их рр. минулого століття в Україні

почалися чвари на релігійному грунті. Не оминули вони й Давидова. Міжконфесійний конфлікт у нашому селі був затяжним та неодноразово набував драматичного характеру. Багато чого, доволі болючого та неочікуваного, було пережито у той час, стверджують очевидці подій. 14 жовтня 1991 р.  конфлікт було розв’язано. Греко-католицькій громаді було передано храм Різдва Пресвятої Богородиці, за який велася боротьба, а православна громада отримала земельну ділянку під будівництво нового храму. За два місяці (з 22.10.1991 по 18.12.1991) на отриманій ділянці було збудовано каплицю св. Миколая, а у 1992 р. розпочалося будівництво 9-ти купольного храму св. апостолів Петра і Павла. Площа храму 1200 м², висота 35 м. На спорудження святині використано 1 млн цеглин. Камінь на закладання фундаменту під храм возили з Карпат. У цьому році планується завершити розпис стін храму та іконостасу.  На подвір’ї  церкви збудовано дзвіницю.

Святиню збудовано силами та коштами православної громади с. Давидів, а також на значні пожертви меценатів:

Р. Греня, М. Домашівця, Б. Глови, Озгюр Єнера, Б. Дубневича та сільського голови І. Хруня.

Особливої шани та подяки за вагомий внесок у будівництво каплиці св. Миколая та храму св. апостолів Петра і Павла заслуговує його настоятель – отець Григорій Манюк.

У 1985 р. після смерті отця Степана Стахурського, який був настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці в с. Давидів 22 роки, у наше село прийшов молодий священик – отець Григорій Манюк, який одразу завоював авторитет та повагу у вірян. З його ініціативи та при допомозі усієї тоді ще православної громади с. Давидів було зроблено ремонт у храмі Різдва Пресвятої Богородиці та насаджено багато ялинок біля святині, які до сьогодні виросли і стали окрасою храмового подвір’я. Час спливав і доля розпорядилася по своєму. У жовтні 1991 року, після розв’язання міжконфесійного конфлікту, отець Григорій разом із православною громадою залишає храм Різдва Пресвятої Богородиці і починає будівництво каплиці св. Миколая та храму св. апостолів Петра і Павла. Біль на душі та радість на серці – думаю такі почуття охоплювали отця Григорія на той час. Біль від пережитого і радість від здобутого, адже не кожному поколінню доля дарує можливість будувати святині, а йому, як і багатьом іншим – подарувала. Отець цей Божий дарунок прийняв належно: згуртував довкола себе православну громаду, меценатів і з Божою допомогою збудували величний храм св. апостолів Петра і Павла – символ віри, надії, любові та вічності, окрасу нашого села, куполи якого видніють за багато кілометрів від мого рідного Давидова. Жителі мого села та всі хто їде дорогою Львів – Івано-Франківськ  милуються красою та величчю храму.

Ось такою є одна із сторінок  історії мого села.

Львів – це серце чемпіонату ЄВРО-2012

Львів став одним з чотирьох українських міст-господарів Чемпіонату Європи з футболу 2012 року і світ нарешті має можливість відкрити нову європейську перлину!

Якщо подивитись на карті на Україну і Польщу, то Львів знаходиться у середині. Львів - це серце Чемпіонату.

Саме у Львові народилася польсько-українська заявка на проведення ЄВРО 2012. І сьогодні наше місто стало одним із центрів Чемпіонату. 

Спеціально до Євро в нас збудовано сучасний футбольний стадіон на 35000 місць, на якому вудбудуться 3 групові матчі: : 9 червня зіграють Німеччина та Португалія, 13 червня зустрінуться Данія та Португалія, і 17 червня – Данія і Німеччина, а також відкрито новий міжнародний термінал аеропорту, збудований за всіма міжнародними стандартами. 

Урочисту стрічку перерізали Віктор Янукович та президент УЄФА Мішель Платіні. Тепер у Львові зможе приземлятися удвічі більше літаків, ніж раніше. Аеропорт назвали по-королівськи - іменем Данила Галицького.

Ми очікуємо тисячі туристів до Львова. Це німці і португальці, і датчани. Свято Європейського футболу не піде з вулиць нашого міста по завершенню Чемпіонату. У Львові працюватиме декілька великих фан-зон Чемпіонату, в тому числі фан-зона УЄФА на 35000 вболівальників поблизу чудової Львівської Опери. Тут працюватимуть заклади харчування, великі екрани для перегляду матчів та багато іншого.

Та чи насправді Євро 2012 принесе Львову лише позитив? Чи всі львів’яни будуть задоволені змінами, що пов’язані з цим чемпіонатом?

Про це я вирішила запитати у них самих. Жителі Львова по-різному відкликаються про цю футбольну подію. Одні дотримуються думки, що все ж таки Євро 2012 – незабутня подія в історії міста Лева і нічого поганого собою не являє, а інші, на диво, дуже критично поставились до цієї події, говорячи, що лише великим чиновникам Євро «на руку», прості люди навіть не зможуть потрапити на стадіон через великі ціни на квитки. А що про Євро 2012 говорять львівські студенти? Чи всі вони у захваті від того, що змушені будуть звільнити гуртожитки для туристів?

Запитавши у студентів з різних ВУЗів  Львова, я отримала такі відповіді:

Студент четвертого курсу ЛДУВС, Василь Фалюта: «Я думаю що ЄВРО 2012 - це великий шанс для України і для Львова зокрема. Вже багато зусиль доклалось щоб провести цей футбольний чемпіонат на високому рівні і досягнуто високих результатів. Якщо Україна достойно зможе прийняти усіх туристів і футбольних вболівальників, щоб у них були гарні враження, то по-перше, її почнуть більше поважати за кордоном, по-друге, появлятимуться нові інвестиції, які сприятимуть розвитку соціаьно-економічніої сфери українського суспільства і по-третє, українці не матимуть такого бажання виїжджати на заробітки, а використовуватимуть свої можливості на рідній землі.»

Студент першого курсу ЛНУ імені Івана Франка, Андрій Стельмах: «Я вважаю, що підготовка до Євро 2012 пройшла невдало. Не всі дороги готові до приїзду гостей, студенти змушені екстерном пройти навчальну програму та звільнити гуртожитки для туристів і їх навряд влаштують студентські умови.»

Студент другого курсу Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького: «Говорячи про ЄВРО 2012 слід врахувати усі плюси і мінуси цієї подій. Головні плюси виявляються в економічному зростанні нашої країни і нашого міста зокрема. Це  будування і ремонт уже існуючих доріг, покращення інфраструктури, створення умов для економічного зростання кожного громадянина країни. Але усі ці факти  приховують реальне становище нашої країни в даний момент.

А саме висилення студентів з гуртожитків, відмивання грошей на об’єктах ЄВРО 2012 і таким чином збагачення статків чиновників. В даний момент Євро 2012 виступає основним індикатором приховування реального кризового становища суспільства як в економічному, так і політичному житті України. Усі ці факти не до вподоби молодому населенню України, адже вони через певні об’єктивні фактори не зможуть попасти на стадіони, які будуть приймати матчі Євро. Яскравим прикладом є ситуація навколо футбольних фанатів України, які через утиски з сторони влади не зможуть відвідати матчі футбольного чемпіонату через те, що вони внесені до чорних списків уболівальників.

Також гостро лежить проблема з скороченням навчального процесу, яка звісно ж негативно відбивається на ставленні студентів до цього свята футболу.

Сам турнір для  мене характеризується як дуже позитивне явище в історії нашого міста і країни загалом, являється тією з небагатьох ознак просування нашої країни в Європу, просто наша влада забруднила цей турнір різними чорними схемами в очах кожної особи, яка так чи інакше має те чи інше відношення до Євро 2012.»

Ось такі думки у львів’ян щодо найграндіознішої футбольної події у Львові. Та чи дійсно Євро 2012 принесе Львову лише щось хороше скоро дізнаємось самі.